26 April
Щось я розклеїлася. І у Німеччині відчуваю себе чужою кожної хвилини. І вдома страшно знаходитися, тому що там стає неспокійно. Заспокоюю себе тим, що поки що немає прямої загрози (окрім ракетних ударів, звісно. Але від цього ніхто не застрахований). Але напружена атмосфера страху та очікування чогось поганого відчувається навіть на відстані. Але все одно є люди продовжують працювати і жити далі. Можливо якщо і я почну ходити на роботу та робити щось корисне, буду почуватися краще.

Завтра вже від'їжджаємо до України. Взяли дорогі квитки на потяг та автобуси. Потрібно зараз збирати речі. Можливого, якщо почну рухатися і займу себе якоюсь справою, знову ж таки, стане легше. Приходила попрощатися господиня. Було трохи ніяково, але дуже мило. Хоч ми і намагалися спілкуватися і пізнати один одного краще, але відчувається, що ми все ж таки чужі для неї люди. І що у неї є своє життя і свої проблеми. А вона не наймалася нас годувати чи розважати. І це мабуть головна різниця у наших менталітетах. Мені здається, якби я була приймаючою стороною для біженців, я б їх кормила, водила гуляти і переживала про них кожну хвилину. І мабуть вигоріла вже через тиждень лол тож хто знає, можливо саме її підхід найбільш раціональний і правильний.

А ще я бачу у неї риси, притаманні людині, яка довгий час ходить на психотерапію. Такий здоровий егоїзм, коли цінуєш свій час, свої сили і в першу чергу думаєш про себе і своє життя. У неї п'ятеро дітей, у трьох з яких якась генетична хвороба. Їх колишній чоловік і вона виявились носіями мутованого гену, що призвело до хвороби у їх дітей. У двох середніх дівчаток хвороба вже проявилась, порушилась хода та когнітивні навички. Найменший, хлопчик 3х років також має генну помилку, але поки що прояви відсутні, тож він добре себе почуває і поводить себе як здоровий і активний хлопець його віку. Якби я була на її місці, я б мабуть пішла та втопилася разом з тими дітьми. Якщо подумати про їх майбутнє - холоне кров у жилах, бо там немає жодного просвіту, з часом відкат у навичках буде все більший, поки не дійде до стану овоча, а потім смерть.

Але я захоплююся цією жінкою. Розлучилася з чоловіком, проходить психотерапію (і мабуть приймає антидепресанти, бо бачила у неї ці препарати), має бойфренда і вони виглядають дуже закоханими один у одного. Бігає на побачення та ночує у нього, як я розумію, при першій же можливості. Поділили проживання дітей: тиждень діти живуть у колишнього чоловіка, тиждень у неї. Тож всі мають змогу відпочити та побудувати власне життя. Тож вона не ридає над ситуацією, не губить своє життя заради життя дітей, а намагається бути спокійною і щасливою. Думаю, у неї дуже гарний психотерапевт.

Тож, буду надихатися позитивним прикладом сильних жінок навколо мене і також будувати своє щастя. Трохи плакали, теперь піду вип'ю чаю і буду збирати речі.
0