Довго не могла наважитися писати такі особисті тексти українською, бо на даний момент думаю російською, і мені здавалося, що саме російською зможу більш повно описати свої думки. Можливо і так, але в мені потроху накоплюється русофобія, а російська мова починає дратувати. Не знаю що буду робити з російськомовними друзями, хлопцем, людьми на роботі. Буду лише сподіватись, що на все потрібен свій час.
Ще доволі кумедно, що автозаміна української мови ще трохи дурна, не звикла до мене і моїх помилок.
Я могла б написати щось про те, що мені вже 24. Чи щось про свою вимушену еміграцію (яка доречі вже закінчуються), чи про те як у мене якось випадково з'явився хлопець прям перед війною. Але щось немає сил. Я розумію, що потрібно розпочати хоч з чогось, аби все таки прожити цей момент, упорядкувати думки та знайти дієві способи заспокоїтися(крім тіктоку та ігор). Бо моя страусина політика знов зіграє зі мною злий жарт і ці місяці, коли я тікала від власних думок, згодом перетворяться на багато годин спілкування в психотерапевтом (і багато тисяч гривен)
У дивний час живемо все таки. Хтоб міг подумати, що на наше покоління випадуть такі випробовування. Цікаво, що стане з нашим суспільством після цієї війни. Цікавого, що будемо розповідати дітям. Які твори мистецтва народяться. Можливо десь зараз пише свої романи новий Ремарк.